Номер 1 2 3 4 5 6
                 ENG | UKR
                                                                                                                                
Повернутись до головної сторінки


ЗАПАХ НЕНАВИСТІ

 

Я пам'ятаю запах ненависті. Гострий, задушливий, він робив мій світ зрозумілим і простим. Чорне було чорним, біле — білим, а зло — таким, як воно і є, конкретним. Це допомагало жити. Без надії, без віри в інше майбутнє.
Я не любив в'язницю. Сірий, одноманітний світ прямих ліній, прямих вчинків, прямих думок тривожив і страшив. Потім, через місяці, я навчився ховати свій щоденний страх, компенсувати його вчинком і словом. Я навчився вчинку і слову ненависті, так я виживав.
Зло було примітивним і недорікуватим. І тому жорстоким. Увечері, у вільну годину я ішов у далекий керівництву моєї країни світ Германа Мелвілла і Германа Гессе, Уїльяма Фолкнера і Томаса Манна. Уночі мене відвідували друзі із зупиненого назавжди київського минулого, там я знову слухав Венявського і Равеля, пив Хванчкару, любив жінку...
Ненависть поверталася зранку. Я ненавидів гостро і глибоко. Тоді я став дійсно небезпечним. Я став ворогом. Розважливим, підступним і ефективним. Тому що мене позбавили майбутнього. 
Мене оточували примари. Юнаки з УПА, що зістарилися в радянських зонах, колишні українські літератори Іван Світличний та Ігор Калинець, недавній київський журналіст Валерій Марченко, вірмени, литовці, — усі ми були примарами. У нас було минуле, але не було майбутнього. Там, у світлому радянському майбутньому, нам не було місця. Хіба що, у в'язниці. Знову — у в'язниці.
Ким я був колись? Революціонером? Терористом? Іноземним шпигуном? У чому був мій гріх, який привів мене до в'язниці? Чого я хотів?
Я хотів правди. Щирості. Мені важко було жити серед нормальних радянських людей, що бачили нове плаття на абсолютно голому королі. Не думаючи про наслідки, я сказав: «Король голий». Мені було дуже страшно. Але я не міг не сказати цього. Останнім враженням останньої миті життя пам'ятаю старе високе дерево за вікном кабінету, де мені пред'являли ордер на арешт. У думках я сказав тоді дереву: «Ну, ось. Останнє дерево в моєму житті. Попереду — камінь, бетон, сірість і сирість, без кольору зелені і запаху квітів. Я іду в небуття, залишаючись молодим і живим». Стояла весна, яскрава, тепла, радісна.
Моя ненависть була холодною. Я навчився не реагувати на навмисні виклики, вибираючи свій власний шанс для відповідного удару. Ненависть до КПРС — КДБ переповнювала мене, волала до необхідності негайних відповідей і негайних рішень. Я навчився чекати. Господи, як же важко це було, немислимо важко... Ненавидячи, я розумів: або відповідь, або перемога, третього не дано. Я вибирав перемогу: чергову публікацію в Самвидаві, черговий випуск «Хроніки Архіпелагу Гулаг», чергове голодування протесту. Так, це були мої перемоги. Там, у зоні, я міг говорити червоніючому від люті чекісту: «Так, громадянин начальник, я антисовєтчик широкого профілю». Там, у зоні, я міг говорити блідому від жаху західному обивателеві про реалії радянської караючої психіатрії... Я багато чого міг і багато чого вмів. Тому що мені допомагала ненависть.
Я не любив в'язницю. Але вона була моїм будинком, єдиним, звичним. Там тривало моє життя. Там були мої друзі. І там, я це добре розумів, було моє майбутнє. Адже я так і не навчився бачити нове плаття на абсолютно голому королі.

Король помер. Сам по собі, без стороннього втручання. Узяв — і вмер. Розпалася збита багнетом і страхом велика країна. Хтось повернувся до Європи, хтось — до класичної східної сатрапії. А я перестав бути дисидентом. Моя країна — ближче до Європи. Здалеку, не переймаючись власною участю, спостерігаю фантомні болі Росії. Здалеку, не переймаючись власною участю, спостерігаю зміну релігійних доктрин: громадські опитування стали нашою новою національною релігією, змінивши «вічно живі» постулати марксизму-ленінізму, що почив у бозі.
І зовсім поблизу, поруч, спостерігаю нескінченно знайомого мені «homo sovetіcus», незмінного у своїй звичній поведінці. Він, «homo sovetіcus», живий. У кожному з вас. Саме тому ви живете погано.
Він, «homo sovetіcus», вустами колишніх комуністичних парторгів і комсоргів вчить мене демократії. Він, саме він, засуджує мене за відсутність ненависті і жаги помсти. Він, збагатівши раптово і злочинно, говорить мені про лиха моєї країни і людей, що живуть у ній. Він, хто фізично знищував українську культуру й українську думку, сьогодні жадає, щоб я говорив винятково українською.
Як зауважив нині покійний Сергій Аверинцев у 1998 році, однєю із найнестерпніших властивостей тоталітарної ідеології була її претензія усіх судити, розпікати і влаштовувати прочуханку усій історії й усьому світові. Сьогодні в моїй країні — свобода. Свобода бачити, слухати, їздити і заробляти легально великі гроші. І, на жаль, свобода ненавидіти.
Носіям ненависті завжди притаманна одна невід'ємна риса: вони легко і просто прощають помилки і злочини собі, але яскраво і невідривно бачать їх у інших. Пригадайте наше недавнє минуле, усього дев'ять років тому: хто з журналістів супроводжував натхненно і голосно виборчу кампанію нинішнього президента? Так, саме вони, регулярно і жорстко поливають його брудом слів сьогодні. І ніколи не відчувають докорів сумління... Тоді, в 1995-му, я дав інтерв'ю одній із київських газет, де були такі слова: «...Доля правителів — лише в тактиці, яка допомагає повести народ його власним історичним шляхом. Якби не було Мойсея, то хтось інший вивів би євреїв з єгипетського полону... Нехай і пізніше. Поки що в нас немає свого Мойсея. На жаль. Наш нинішній Президент явно «не тягне». У всякому разі, судячи з його команди та її кадрової політики...». 
Запах ненависті переслідує мене сьогодні. Раб, що дивом вирвався на волю, живе в нетерпінні і нетерпимості. Мудрі слова написав великий Герман Гессе в романі «Сиддхарта»: «Так, це так — повторюється усе, що не було до кінця вистраждане і спокутуване».

Семен Глузман

Лист до редакції      Мапа сайту       Номер 1 2 3 4
© Східно-Європейський Інститут Розвитку, 2003 Ця сторінка є власністю Східно-Європейського Інституту Розвитку При перепублікуванні матеріалів посилання обов’язкове