Омана заходу  

  Наївний, провінційний, парафіяльний захід твердо вірив, що уся гниль СРСР – це тільки вищі ешелони комуністичної влади. Захід вважав, що під правлінням загниваючої еліти знаходиться високоморальний народ, який тільки і чекає, щоб його звільнили від кайданів корупції, кумівства, лицемірства та маніпуляцій; якщо дати цим хорошим людям шанс, вони обов’язково повернуться до зрілого капіталізму, при якому ефективно функціонують установи і організації. І вважалося, що саме захід повинен був дати знедоленим людям упродовж довгого часу шанс, якого вони так нетерпляче чекали.

Захід не зрозумів тільки одного: комунізм був продуктом спільних зусиль – симбіозом керуючих і керованих, спільною справою, аномалією, яка проникає усюди. Комунізм не обмежувався одним шаром населення з певним становищем у суспільстві і певними прибутками; і не був він продуктом жадібної правлячої верхівки, яка нав’язувала його масам. Комунізм був результатом суспільного договору, учасники якого розуміли один одного з півслова, він був координованим грабунком і оргією виродження, занепаду і корупції, яка вразила усі шари суспільства. Комунізм -- це десятиліття інцесту, в якому брали участь усі. Віра в те, що це чудовисько можна швидко знищити, була гірше ніж наївною – вона була ідіотською.

Можливо, захід був обманутий видимістю правопорядку. Більшість комуністичних держав успадкували від своїх історичних попередників закони і систему організацій (наприклад, Чехія, східна Німеччина, Польща, Югославія і навіть Росія). У цих країнах були суди, поліція, ЗМІ та банки задовго до згубного нападу комунізму, який дуже оригінально зберіг нерухомі скелети цих інституцій, але позбавив їх будь-якої реальної влади. Рішення приймалися іншими, таємно, і були результатом боротьби за владу всередині країни. Але вони узаконювалися установами, однаковими для усіх держав: “парламентом”, “судовою системою”, “поліцією”, банками”, і “ЗМІ”. Хоча захід знав, що ці установи не виконували своїх функцій, він не здогадувався, наскільки вони їх не виконували. На заході гадали, що потрібна лише технічна допомога, щоб вдихнути в них життя. Гадали, що коли нові та надзвичайно заможні акціонери дадуть поштовх ринковим силам, установи почнуть змінюватися і турбуватися про потреби своїх клієнтів. Передусім на заході вважали, що в комуністичних державах існувало бажання мати установи, які б ефективно функціонували, і для здійснення бажання бракувало єдиного – знань.

Усі ці гадки були зовсім невірними. В усіх без винятку посткомуністичних країнах одну кримінальну спільноту (комуністичну або соціалістичну партію) просто замінювала інша, така сама (яка часто складалася з тих самих людей). Виборами користувалися (частіше зловживали), щоб вишикувати в чергу грабіжників, які належали до певних політичних партій. Усі, в тому числі і маси, швидко спустошували державу, і це було фінансовано щедрими кредитами і грантами, які надавалися іншими державами, які нічого не підозрювали (або ховали голову у пісок), та донорськими конференціями (пригадайте Боснію). Матеріалізм – варіант “капіталізму”, але з корупцією, який виник в посткомуністичному світі – лише посилив моральне виродження усіх, хто мав з ним справу. Західні уряди і банки, західні бізнесмени і установи були втягнуті у коловорот відмивання грошей, торгівлі наркотиками, корупції, халтури і насильства. Щоб зберегти свій вплив і “відважність”, нові правителі як могли перешкоджали проведенню реформ в інституціях і відновленню їх функціональності.

При комунізмі банки були каналами, через які здійснювалося політичне протегування – через них державні кошти надавалися певним підприємствам зі “зв’язками”. Банкіри ж були конторськими службовцями низького рівня, які мали справу з обмеженою кількістю бланків. При комунізмі не існувало комерційних кредитів, кредитів для споживачів, певної системи виплат, ринку цінних паперів, банків, які б обслуговували дрібну клієнтуру, інвестиційних та комерційних банків. Сьогодні, коли минуло десять років після смерті комунізму, стан справ у цій сфері мало поліпшився. У більшості країн з перехідною економікою внутрішні політичні та інші сили змовилися не дати іноземному капіталу можливості заволодіти своїми старезними і  політизованими банками. Невмілі, некомпетентні управлінці не були заміщені іншими, і не були введені нові методи управління. Держави продовжували нарощувати зусилля, щоб поліпшити ситуацію і знову повертали капітал до хворих банків. А в політичних колах знайомі і родичі можновладців продовжували отримувати субсидовані позики, недоступні для зубожілого приватного сектору.

У соціалістичних країнах суди були довгими, порочними руками виконавчої влади, тобто партії. Це було знущанням над правосуддям, законами і здоровим глуздом: судді були непрофесійними, залежними, їх призначали згори, їх залякували, щоб вони трималися тільки політики партії. Суддів – людей сумнівного інтелекту і низької  моралі – презирали і висміювали, бо знали, що вони корумповані до мозку кісток і нічого не розуміють навіть про закони, які  зобов’язані впроваджувати. І це не змінилося в жодній посткомуністичній державі – суди діють повільно і безрезультативно, судді корумповані, їм бракує професіоналізму і знань. Відповідно до законодавства держава має перевагу над особою. Судді призначаються можновладцями і їхні рішення часто не є справедливими. В багатьох державах політики без вагань підривають довіру до законності дій судів – або самі відкрито користуються судами у незаконних цілях, або публічно критикують за це своїх політичних опонентів. Цю сумну картину тільки погіршують часті й дивні зміни в законодавстві.

За часів комунізму органи юстиції – особливо міліція, митниця і таємна служба – були засобами неприхованої агресії проти дисидентів, інакомислячих і тих, хто потрапив в опалу.  Міліціонерів – людей, які в більшості своїй були повністю корумповані – боялися більше ніж злочинців. Митники збагачувалися, удаючись до здирства, беручи хабарі та безпричинно позбавляючи людину її речей. Таємні служби часто-густо були державою в державі: з власною міліцією, в’язницями, судовою системою, паралельною фінансовою системою і торговими компаніями. У цій сфері стан справ також не дуже змінився. Ці явища, окрім, можливо, таємних служб, існують і досі, і всі про них знають.

Ще одне – це ЗМІ, які є відром для сміття посткомуністичних держав, вигрібна яма, де торгують впливом і де народжуються наклепи. Журналісти є надзвичайно продажні, і їх ціна все зменшується. Вони працюють як глашатаї інтересів підприємців; ці глашатаї гримують себе під газети або електронні ЗМІ. Від головного редактора вони отримують інструкції: брехати, фальсифікувати інформацію, ігнорувати її, приділити якійсь інформації велику увагу, не надавати інформації значення, випитувати, співпрацювати з певними установами. Новини вони подають як рекламу або антирекламу. Деякі з журналістів займаються усіляким криміналом, деякі просто забули, що таке мораль. Всі вони уклали договір з мамоною. Люди не вірять ані жодному слову, яке пишуть або кажуть ці мовні перевертні і мучителі смислу. Люди приходять до висновків, порівнюючи інформацію, взяту з декількох підкуплених і упереджених джерел.

Слід надіятися, що ілюзії заходу скоро розвіються. Посткомуністичні держави хворі, їх установи – це карикатури на установи. І як часто буває з психічно хворими, спротив лікуванню в цих державах є сильним. Є два вирішення проблеми: перестати щось робити або насильно годувати хворого, керувати процесом лікування і постійно наглядати за хворим. Найгірше рішення – це робити вигляд, що проблеми не існує або вона не така серйозна як це є насправді. Заперечення і стриманість – причини неефективності. І з ними потрібно боротися. До того ж, іноді нормальний стан пацієнта – не кажучи вже про стан його оточуючого середовища – потребує скручування рук і завдавання болю. В усіх державах існує невелика кількість гарних людей. В більшості посткомуністичних держав цих людей пригнічують, над ними сміються, а іноді грубо змушують замовкнути. Найголовнішим для заходу було б дати цим людям право голосу. Але неможливо це зробити, перебуваючи у змові з пригноблювачами цих людей. Захід мусить обирати, і робити це треба нині.

- Сем (Шмуєл) Вакнін

(Народився в Ізраїлі 1961 року. Консультант з пиатнь фінансів та колумніст, жив та працював у 11 країнах світу. Письменник та філософ, автор багатьох праць, переможець безліч нагород з літератури, він контроверсійна особа. Стаття написана 10 грудня 1999 року і опублікована 10 січня 2000 року в “Сентрал Юеропе Рев’ю”, частина друга, том перший)