УКРАЇНСЬКА КНИГА

На початку цього року жоден письменник України не отримав від жодного українського видавництва своєї книги. Ні молоді письменники, ні ті, хто має якесь ім’я в рамках української літератури, не побачили підготовлених до друку книжок.У січні українські книжки взагалі зникли з полиць книгарень. На початку лютого письменники й видавці палили рукописи й книжки біля будівлі Кабінету Міністрів на знак протесту проти податкової політики уряду, яка унеможливлює друк і продаж українських книжок. У Печерському відділенні Української служби безпеки, даючи санкцію на проведення письменницького мітингу, сказали: “Щиро підтримуємо вашу акцію! Ці хлопці з податкової і нас дістали!”

Важко повірити в те, щоб українська таємна поліція хоча б якоюсь мірою потерпала від української податкової інспекції. Але в несерйозній відповіді офіцера СБУ зосереджена певна символічна іронія. Зовсім недавно, якісь 15-20 років тому, найзапеклішим ворогом українського письменства була саме рідна мати нинішньої Служби безпеки України, або, вірніше, її рідний батько - Комітет Державної Безпеки, сумнозвісно пріснопам’ятний КДБ. Тиск ідеології на українське письменство за СРСР був серйознішим, ніж на російське, в рамках якого у радянські часи з”являлося незрівнянно більше якісної літератури, ніж в рамках української радянської. В результаті такої політики українські читачі більше орієнтувалися на російську книгу, ніж на українську. Лише невелика частка пересічних українських читачів помітила Григора Тютюнника, Ліну Костенко, поетів-вісімдесятників.

Наприкінці вісімдесятих, коли послабилось, а потім зовсім зникло втручання радянської ідеології, було видано кілька книжок, з’ява яких кількома роками раніше була б немислимою. Миттєво було розкуплено, наприклад, великий наклад поезій Василя Стутса – пам’ятаю величезні черги у магазині “Поезія” за його збірочкою і вигуки продавців: “Не більше двох примірників у руки!”

Здавалося б, проголошення Незалежності України мало б принести розквіт книговидавництва та української книги. Здавалося б, у перехідні періоди, з  погіршенням економічного стану держави, пріорітетними мають бути духовні скарби, втілені в книзі. Але все сталося навпаки. Зникнення ідеологічного втручання в літературу, книговидання миттєво компенсувалося матеріальною скрутою. Однією з характерних рис перших років Незалежності стали порожні полиці в книгарнях і фатальне перепрофілювання книгарень на магазини, де продаються труси й унітази. В провінційних містах, де книгарні за радянських часів неодмінно були, вони зникли назавжди й не відродилися досі. І у великих містах число книгарень катастрофічно скоротилось. Державні видавництва, якщо й не закрилися зовсім, то в десятки разів скоротили свої обсяги. Щоправда відкрилися приватні видавництва, де письменники можуть видати книги за власні кошти, або за кошти спонсорів. Що потроху й робилося. І навіть, якщо книжку вдавалося видати мізерним накладом, то все одно не було змоги реалізувати її. Хіба що дарувати друзям. Про книги майже не писали в пресі, не кажучи про інші способи реклами. До сказаного додамо: в Росії книговидання від середини 90-х увійшло в стадію бурхливого розквіту. І ринком збуту російської видавничої продукції стала Україна. Книгарні все ще занепадали й закривалися, але процвітала базарно-вулична торгівля російськими книжками будь-якого профілю – від енциклопедій до детективів – і ця продукція, незважаючи на ціни, розкуповувалася незаможним населенням України. Але українські письменники все одно щось писали, сподіваючись на зміни  статусу української книги.

Ситуація з українською книгою змінилася на межі тисячоліть. Видавництва почали видавати не лише перекладні книги на іноземні гранти, а й потроху стали видавати тексти сучасних українських письменників. Це збіглося в часі з появою нових модерних книгарень, принаймні у столиці, великих містах України, де хоча й переважали книжки російських видавництв, однак був наявний і відділ української книги. Про українську книгу почали писати в пресі. Більше того, українські газети віддавали свої шпальти рецензіям на українські книжки та інтерв”ю з українськими письменниками, і присутність українського письменства в українських медіа стало суттєвішим, аніж присутність української книжки в українських книгарнях. І пересічний український російськомовний, однак україночитаючий читач під впливом реклами почав потроху запитувати і купувати українські книжки в книгарнях. А видавництва - потроху заробляти на українській книзі. Хоча про комерційний успіх української книги говорити було ще  рано.

Рано було говорити і про задовільний статус української книги в українському суспільстві. Але принаймні почалися зміни. Про успіх говорити не доводилося. Але після повної порожнечі з’явилося щось, і з’явилися надії на більше. Тут доречно було б згадати про таку річ як свобода слова – чи існує вона, якщо йдеться про українську белетристику? Адже українські журналісти переважно не можуть дозволити собі неупереджений незалежний погляд на сьогодення. Письменники не відчували такого пресингу, як журналісти. У кулуарах говорили, ніби причина в тому, що вплив книги незрівнянно менший, тому й немає потреби витрачати арсенал цензури на українську книгу. Хай собі стоїть у кутку книгарні, і продається по десять примірників щомісяця.

Але й такий жалюгідний статус української книги не сподобався урядовцям. На початку 2004 року було призупинено дію закону про пільгове оподаткування. Так зване призупинення виявилося ще гіршим, ніж зняття пільг. В останньому випадку на книжку  підвищилась би ціна, впав би виторг. А в першому - книгарні взагалі перестали брати українську книгу для реалізації. Видавництвам повернули те, що брали в них раніше, за січень ніхто з українських видавництв нічого не заробив. Це й спонукало видавців та письменників прийти до Кабміну - палити свою продукцію.

Ті, хто при владі не читають книжок. Якою б мовою вони не були написані. І общепрінятою також. Їм все одно, чим заповнені книгарні, і чи є такі взагалі. Якщо ж торгувати книгами комусь вигідно, бо дурні люди купують їх, то з цього має йти солідний прибуток. Як з торгівлі горілкою чи тютюном. Приклад країн, зокрема Естонії, де завдяки прибутку від торгівлі тютюном чи горілкою вдається знизити ціну на книгу й сплатити гонорар письменникам, українську владу не цікавить.

Українські видавці не розраховують на допомогу влади. Доводиться радіти від того, що вона не заважає. Тут доречною була б аналогія з українською свекрухою. Стійкі залишки патріархальних стосунків в українських родинах ще й досі такі, що втручання перестарілої матері у справи одруженого сина робить свекруху однією з найсуттєвіших загроз сімейного затишку. Ніхто й не мріє про мудру матір, яка тактовно дбає про згоду в родині сина. Доводиться цінувати свекруху за те, що вона живе власним життям, не втручаючись у справи сина й невістки. Свекрухоюстосовно, зокрема,  українських видавництв є українська держава. Ніхто не сподівається на допомогу від неї. Та, як вона почне втручатися у книговидавничу справу, то українську книгу можна втратити назавжди.

З весною почалися ефемерні зміни на краще. Львівське видавництво “Кальварія”, яке спеціалізується по сучасній українській белетристиці, все-таки спромоглося видати літературний часопис “Четвер” і одну книгу із серії “Бібліотека четверга”. Але у видавництві - вісімдесят підготовлених до друку книжок…

                                                  Євгенія Кононенко,

                                                  письменниця, автор чотирьох книжок,

                                                  числених публікацій у періодиці,

                                                  недрукованої книги оповідань

                                                  “Повії теж виходять заміж”

Читайте наступне оповідання, яке письменниця написала у 2000 році