„Шашлик по-запорізьки” або дещо про наші можливості

Леся Кленович. Запоріжжя.

Мій прадід казав: маю можливість купити козу, але не маю такого бажанняю. Маю бажання купити дім, але не маю такої можливості. Тож вип’ємо за те, щоб наші бажання співпадали з нашими можливостями! (грузинський тост)

На такій оптимістичній ноті розпочалася вечірка у моїх друзів-журналістів з приводу вступу їхньої доньки Валерії до педагогічного коледжу. За келихом старого доброго „Сапераві” розмова пливла неспішно, як за студентських часів, коли, після тривалого нічного бдіння, напрочуд легко вдавалося сприймати і десятигодинне програмне навантаження, і професорські вигадки щодо наступного семінару, і емоційний спалах у СТЕМі, і ще казна що... І, головне, на все це  вистачало сорока карбованців нашої стипендії.

-         А тепер що?, - скаржилася подруга Марина, - дитині й рюкзачка на цю суму не купиш. Ось порахуй: я, журналіст з п’ятнадцятирічним стажем, одержую на державному телебаченні 255 гривень чистого прибутку. Мій оператор – на сотню більше, бо їм нещодавно підвищили платню. А нас, „творців”, обминули: мовляв, держслужбовці. А які ми держслужбовці, якщо такого статусу набуваємо лише з виходом на пенсію?! Бодай дожити до неї за ці гроші! Половину зарплати удвох із школяркою Ксенею витрачаємо на проїзд, решту – на хліб та студентські сніданки. Порахуй, Лесю, гривня вісімдесят -  хлібина, стільки ж – щодня Валерії на „хот-дог” та каву...

-           Шматок жирного шашлика застряг мені у горлянці після такого зізнання коліжанки.

-         Досить, Маришко, бо мені зле. Хоча...Стривай, подруго, а як же ви живете? Бачу, діти одягнені „з голочки”, взуті не гірше за їхніх ровесників. Та й чоловік твій не з батьківського плеча зодягнутий...

-         „Голь на выдумки хитра”, - посміхнулася подруга. – Взуття на базарі купуємо, як усі, бодай за сезон не зіпсується. Хоч доводиться потім затягувати пасок на 2-3 тижні. А одяг, як водиться, - із „секонд-хенду”, скажи, що не фірма! Мої дівчата вже навчилися вибирати там путні речі. Та й Едік мій звик до „секонду”, не вередує... Не м’ятий, не латаний же...

-         А ти, голубо, невже теж до „секонду” стежку проклала? – запитала я.

-         Смієшся? Коли мені швендятися по цих завалах? У нас на телебаченні одна тьотя таким собі бізнесом займається: купує на вагу „дешевий одяг з Європи”, а потім нам, сердешним,  приносить у дзьобику: вже випраний, випрасуваний – ледве не сяє – і продає по 20-50 гривень за річ. Усі задоволені.

-         От тобі й маєш, - зітхнула я собі тишком.

Згадалося  як колись ми, студенти за свої копійки, що їх пильно складали упродовж семестру, влітку відправлялися у гори. Карпати, Кавказ, Алтай... Взимку – на лижах: Карелія, знову Карпати, Кавказ... А там – колиби, шашлик, глінтвейн... Туристські притулки, рясні дощі, відмерзлі вуха, Водохрещі у карпатських селах, веселі гуцульські свята, чарівні грузинські пісні, засмаглі обличчя, витримані терпкі вина, чай „з дрином”, мацоні за особливими сімейними рецептами горців, сулгуні з кукурудзяними перепічками, намети на двох, де фактично вміщувалося нас п’ятеро.   Льодовики й лавини, німецькі туристи на Ельбрусі й московські студенти на Ушбі („А Запорожье – это гдето под Мелитополем, да?..”) Гітара і пісня –  до світанку, який у горах настає так несподівано... І все це – “за дві з половиною стипендії”!

 А зараз – квиток в один бік до Мінвод – сто доларів. Сало – невід’ємна складова похідного раціону – понад 10 гривень за кілограм, шоколад – кілограм за стипендію. Чаю – і того на похід не напасешся, бо пачка, що йде на 1 казан коштує  4-5 гривень!

Зітхнули. А шістнадцятирічна Валерія, розчулена нашими спогадами, почала „закидати” Марині „гачка”:

- Відпустиш мене у похід, якщо наші збиратимуться до Криму, ма?

-         Схаменися, дитино, зайди до крамниці, де продається туристичне спорядження! Я тут, до речі, днями забігала. Ледве не знепритомніла. Наметик – 480, рюкзак – 230, чоботи-вібрами – 280, спальник – під 200. І не заснеш у такому, коли згадаєш його ціну...

-           І так, поволі, наша вечірка перетворювалася на якісь жалюгідні бухгалтерські звіти. Одне поперед одним, Марина та Едік, забувши про шашлик та „Сапераві”, почали перелічувати, з чого складається їхній сімейний кошторис.

 - Уяви собі, - кипів праведним гнівом Едік, - мала придбала собі олівця за 3 гривні. Це ж “літряшка” пива! Краще б мені віддала, я б їй з роботи приніс, нам у редакції видають усілякі там канцелярські дрібнички.

 - Не чіпай дитину! Тобі б лише пиво…- почала Марина.

 - А що, не маю права після дванадцяти годин роботи розслабитися?.. – гарячкував батько сімейства. - Я й так свої 700 гривень відробляю, як кінь...

Математичний ажіотаж журналістського подружжя захопив і мене: „255+700=955, 955:4=239, 239:30=8...” 8 гривень на день на 1 члена сім”ї... І що на них можна придбати? (мінус 2 гривні щодня на проїзд, мінус комунальні послуги, мінус непередбачені шкільні побори та дні народження у колег по роботі...Мінус, мінус, мінус...) Хух, заморилася.

Відпочиньте, друзі мої.

Діти здорові? – Хвала Господу нашому!

Любові й злагоди не бракує? – Слава Богу!

Побут на творчість не впливає? – Та борони Боже!

То й не переймайтеся! Давайте нарешті вип”ємо за те, щоб наші бажання збігалися з нашими можливостями. Будьмо!